Анонімність і невидимість здаються тим самим станом, і саме тому їх постійно плутають. Насправді це два різні фактори: один стосується того, що людина приховує сама, другий того, що видає про неї середовище. У статті ми розділяємо їх і дивимося, що змінюється для персони та для проєкції, коли співрозмовника не видно і не названо.
Перстень: присутній, якого називають відсутнім
Історію цю розповідає Главкон у другій книзі «Держави» Платона, і вона коротка.
Жив собі пастух Гіг (д.-гр. Γύγης) і був на службі в лідійського царя. Одного дня сталася гроза й землетрус, земля розкололася, і в пасовищі, де він пас отару, відкрилася провалина. Пастух здивувався і спустився вниз. Там, серед іншого, стояв порожнистий бронзовий кінь із дверцятами в боці. Зазирнувши всередину, пастух побачив мерця, значно більшого за людський зріст, і на ньому не було нічого, крім золотого персня. Перстень пастух зняв і піднявся нагору.
Далі починається те, заради чого історія і була розказана. Пастухи щомісяця збиралися, щоб скласти цареві звіт про отари. Прийшов на збори і він, із перснем на пальці. Сидячи серед своїх, він випадково повернув оправу персня каменем усередину долоні, до себе. І тієї ж миті ті, хто сидів поруч, заговорили про нього як про відсутнього, так, ніби він пішов. Здивований, він намацав перстень і повернув оправу назовні. Щойно він це зробив, його знову побачили.
Далі він перевірив, чи справді перстень має таку силу, і переконався, що має. Після цього він домігся, щоб його відрядили до царського двору серед посланців. Там він спокусив царицю, за її допомогою вбив царя і забрав владу.
Двадцять чотири століття цю сцену читали як притчу про мораль та безкарність. Платон саме для цього її і розказує: Главкон хоче довести, що справедливою людина буває лише з примусу, і перстень потрібен йому, щоб примус цей зняти.
Але під цим сюжетом лежить дещо менш помітне. У сцені на зборах відбуваються дві різні події, а не одна. Пастуха перестають бачити. І пастуха перестають називати. Він сидить у колі своїх, чує кожне слово, і для тих, хто говорить, його немає. Перстень робить обидві речі одночасно, і саме тому їх так легко сплутати.
Ця стаття про те, що станеться, якщо ці властивості, названі Сулером факторами онлайн-розгальмованості, розділити.
Кабінет: присутність, яку не можна вимкнути
Уявімо типовий початок терапії. Людина, яку далі називатимемо клієнтом, приходить і називає своє ім'я, вік та ще кілька формальних даних. Більше про себе не каже нічого.
Клієнт не розповідає про сни чи фантазії. На питання про страхи відповідає, але відповідь звучить як складена заздалегідь: не той страх, що тримає його вночі, а той, який зручно пред'явити. Він говорить рівно, тримається теми, не мовчить демонстративно. Формально в кабінеті присутні двоє.
І все ж терапевт бачить, як він тримає руки. Чує, де змінюється дихання та інтонація. Помічає, що пауза перед словом «мати» довша за всі інші паузи цієї години. Клієнт не збирався цього віддавати терапевтові. Середовище, яке передбачає присутність і контакт, віддало це за нього.
Це і є та точка, з якої видно різницю. Клієнт у кабінеті обрав анонімність, і вибір цей цілком свідомий. Найімовірніше, він обрав і невидимість, але середовище тісної взаємодії очей не дає йому тієї невидимості, на яку він розраховував.
Це не означає, що він її не досягає взагалі. Він може вдягтися у щось невластиве собі, тримати рівну поставу, стримувати емоцію, притлумлювати рухи, не давати обличчю відповідати на сказане. Робота ця цілком реальна, і подекуди вона вдається надовго. Змінюється не сама можливість, а її ціна й повнота: кімната має стіни, тіло має вигляд і реакції, голос має тремтіння. Другий канал лишається відкритим незалежно від наміру та бажання клієнта, і він працює всю сесію без перерви.
Мережева взаємодія влаштована інакше. Там другий канал, тобто видимість, можна закрити майже цілком, і закриття це не потребує ні зусиль, ні пояснень.
Два замки на одних дверях: анонімність і невидимість
Джон Сулер описав шість чинників онлайн-розгальмованості, і два перші з них стоять у нього окремо (Suler, 2004). Дисоціативна анонімність: дії людини не зливаються з тим, ким вона є поза ними. Невидимість: людину не видно, навіть коли вона тут.
Механізми різні. Перший розриває зв'язок між учинком і біографією. Другий прибирає з поля зору тіло, обличчя, погляд.
У 2004 році обидві умови приходили в одному пакунку і розглядалися як щось нероздільне. Форум із псевдонімом був і безіменним, і безтілесним, тому розділяти їх не було практичної потреби. Потреба з'явилася тоді, коли розвиток онлайн-взаємодії розділив їх сам. Сучасний акаунт із повним іменем, біографією і фотографією може бути абсолютно невидимим: людина присутня, дивиться і читає щодня, але не лишає жодного сліду у вигляді коментаря чи реакції. Псевдонім із семирічною історією може бути гранично видимим, мати репутацію, аудиторію й вагу слова.
Емпірична частина цього розділення вже розбиралася нами, і повторювати її тут немає сенсу. Якщо стисло: коли анонімність, видимість і зоровий контакт розділили в лабораторному експерименті як окремі змінні, головним чинником виявилася не анонімність, а відсутність зорового контакту (Lapidot-Lefler & Barak, 2012). В опитувальному дослідженні анонімність показала значущий вплив на деіндивідуацію, а невидимість не показала жодного (Wu, Lin, & Shih, 2017).
Два фактори поводяться по-різному в тій самій моделі. Отже, вони не є двома назвами одного стану.
Треті особи: інші, яких може не бути
Тут потрібне застереження, і воно стосується не досліджень, а нас.
Сулер описував середовище, у якому по той бік екрана стояла реальна людина. Це припущення було настільки самозрозумілим, що його ніхто не формулював. Сьогодні воно перестало бути самозрозумілим, і це змінює не самі дослідження, а межі, у яких ми маємо право переносити їхні висновки на сьогодення.
Для кожного з двох факторів зміна різна.
Анонімність передбачає, що за безіменним відправником стоїть хтось реальний, ким він є поза мережею. Масштабна фабрикація дописів, тобто фейкові акаунти й ботоферми, робить це припущення умовним. Дослідження китайської практики державного коментування оцінює обсяг приблизно у 448 мільйонів дописів на рік і показує, що вони здебільшого навіть не сперечаються, а просто відволікають (King, Pan, & Roberts, 2017). Операція з дезінформації «Doppelgänger» клонувала дизайн і домени щонайменше сімнадцяти автентичних авторитетних медіа, підробляючи не особу, а джерело (EU DisinfoLab, 2022). Анонімний відправник у 2004 році приховував когось, але когось реального. Частина анонімних відправників сьогодні не приховує нікого.
Невидимість передбачає, що мовчазна присутність є присутністю людини. Аналіз майже чотирьох мільйонів дописів, наприклад довкола каталонського референдуму про автономію, показав, що частка ботів у взаємодіях склала близько 23,6%, а у відповідях сягала 38,8%. Вони діяли з периферії мережі, цілили у впливових живих користувачів і насичували одну зі сторін насильницьким змістом (Stella, Ferrara, & De Domenico, 2018). Мовчазний читач далі існує. Але мовчазна маса, за якою людина міряє норму реакції, більше не є надійним свідченням про реальних людей.
Це не привід відкидати опис Сулера. Це привід не переносити його на сьогодення без цього важливого уточнення.
Маска без дзеркала: анонімність і персона
Далі починається та частина, де кіберпсихологічний словник закінчується. Юнгіанський може значно більше, але автоматично переходити на нього ми не маємо права.
Персона у Юнга не є синонімом профілю чи нікнейму. У другому есеї про аналітичну психологію він називає її довільним сегментом колективної психіки, вирізаним і обробленим із чималими зусиллями, а далі формулює свою думку прямо:
Персона є маскою колективної психіки, маскою, що вдає індивідуальність, змушує інших і саму людину вірити, ніби вона індивідуальна, тоді як насправді це лише зіграна роль, через яку говорить колективна психіка.CW 7, пар. 245
Спокуса тут очевидна, і її треба визнати. Сказати «профіль це персона» легко, звучить це переконливо і не треба пояснювати нічого. Перейменування не є поясненням. Якщо юнгіанський термін лише накладається на цифрове явище як етикетка, ми отримуємо ефектну фразу і жодного нового знання чи сенсу.
Питання інше. Не чим є персона в мережі, а що з нею відбувається, коли змінюється одна з умов її функціонування.
Почнімо з того, що анонімність персону не знімає. Навпаки, безіменність вимагає її не менше, ніж підписане ім'я. Навіть акаунт без аватара і з ніком «ніхто» є маскою. Той, хто пише під псевдонімом, теж обирає тон, теж тримає позицію, теж вирішує, ким здаватися. Сегмент колективної психіки вирізається й обробляється так само старанно.
Змінюється інше. Можна припустити, що анонімність знімає з персони накопичення біографії. Кожен акт починається наново, бо немає нікого, хто пам'ятає попередній. Людина з підписаним іменем тягне за собою всі свої попередні репліки і мусить із ними жити. Людина без імені не тягне нічого. Маска не зношується, бо її щоразу беруть нову.
Здавалося б, така персона мала бути слабшою. Насправді радше навпаки: та, яку не треба узгоджувати з учорашньою, дешевша в утриманні і тому стійкіша. Вона не встигає набути внутрішніх суперечностей.
Юнг описує окремий стан, у якому людина зростається зі своєю персоною, і наслідок цього зрощення формулює цілком конкретно:
У всіх випадках, де є тотожність із персоною, а душа відповідно лишається несвідомою, образ душі переноситься на реальну особу.CW 6, пар. 808
Вплив такої особи, додає він, стає безпосереднім і примусовим, бо свідомо пристосуватися до неї неможливо, а лібідо, яке не знаходить виходу, застоюється та вибухає афектом.
Зрощення з маскою, отже, не є самостійним станом. Це вхід у перенесення: там, де маска приросла до обличчя, зміст, який мав би належати душі, опиняється на комусь іншому.
Чи полегшує безіменність таке зрощення, Юнг не пише, і вигадувати за нього не варто. Але сама умова, яку він називає, у безіменному середовищі виконується без жодного опору: душа лишається несвідомою, бо ніщо не змушує з нею рахуватися. Маска, яку ніхто не приміряв учора, не має тріщин, крізь які можна було б зазирнути всередину.
Слабкий гачок: за що чіпляється проєкція
Проєкцію Юнг визначає просто: суб'єктивний зміст виноситься назовні, в об'єкт, і це процес, зворотний до інтроєкції. Сама по собі теза відома і мало що дає. Важливіше те, що він додає далі.
Проєкцією у власному сенсі, пише він, це називається тільки тоді, коли вже виникла потреба розчинити тотожність з об'єктом, а потреба ця виникає тоді, коли тотожність починає заважати. Далі йде речення, заради якого все це й наводиться:
Проєкція означає стан тотожності, який став помітним і став предметом критики, чи то самокритики самого суб'єкта, чи то об'єктивної критики з боку іншого.CW 6, пар. 783
Ось умова, і вона названа самим Юнгом. Проєкція діє весь час. Проєкція стає видимою тільки там, де є критичне невдоволення.
Тут потрібне уточнення, без якого висновок вийшов би хибним. Проєкція не падає в порожнечу. Марі-Луїза фон Франц нагадує, що в об'єкті бачать те, чого там немає або чого там мало, і додає:
Рідко, а то й ніколи не буває так, щоб нічого з проєктованого не було б в самому об'єкті. Тому Юнг говорить про «гачок» в об'єкті, на який вішають проєкцію, як вішають пальто на вішак.von Franz, 1978/1987
Антиавторитарно налаштована людина, пояснює вона на власному прикладі, навряд чи повісить образ тирана на лагідного й тихого чоловічка.
Отже, порожній екран не є ідеальним екраном. Гачок потрібен завжди.
Але гачки бувають різні, і саме тут проходить межа. У кабінеті гачок міцний: обличчя, голос, темп мовлення, те, як людина сідає, чого вона не сказала. У мережі гачок слабкий: нікнейм, аватар, одна репліка, час відповіді, поставлена реакція або її відсутність. Слід є завжди, бо навіть мовчання читається як жест. Але слід цей вузький,ледь виразний і витримує він небагато.
Екран, повернутий до стіни: чому невідповідність не виявляється
Складімо обидві умови разом.
Слабкий гачок означає, що частка того, чого в об'єкті немає, зростає, а частка того, що є, падає. Сама по собі ця диспропорція ще нічого не вирішує, бо в кабінеті вона теж буває велика.
Вирішує друге. Критичне ставлення, про яке говорить Юнг, у кабінеті здебільшого дають не слова терапевта. Її дає той самий другий канал: погляд, який не збігся з реплікою, пауза, довша за потрібну, обличчя, яке не підтвердило сказане голосом. Критичне ставлення тут не є судженням. Воно є невідповідністю, яку неможливо не помітити, бо вона стоїть навпроти і не зникає.
У закритому каналі цього немає. Мовчазний невидимий отримувач не заперечує, бо не пише. Не погоджується, бо не пише. Не морщиться, бо його не видно. Він не дає ні власної критики, ні матеріалу для самокритики, а без цього тотожність не стає помітною.
Звідси припущення, яке варто сформулювати обережно. Невидимість отримувача, найімовірніше, не робить проєкцію ні частішою, ні сильнішою. Вона робить її невідкоригованою. Проєкція чіпляється за мінімальний слід і лишається без того збою, який у кабінеті виникає сам собою, без чиїхось зусиль.
Різниця між цими твердженнями принципова. У першому випадку йшлося б про кількість. У другому йдеться про можливість побачити.
Екран, повернутий до стіни, не показує більше. Він не показує нічого, і саме тому на ньому так зручно залишається своє.
Межу цього припущення треба назвати одразу. Юнг не говорить про мовчазного співрозмовника як про умову, і ми не можемо приписати йому цю думку.
Утім, є в нього місце, яке близько до цієї думки. Восени 1934 року Джеймс Кірш, який тоді працював у Палестині, написав Юнгові про сни своєї пацієнтки. Юнг відповів 29 вересня. Він зауважує, що ці сни «occasioned by you», тобто спричинені самим Кіршем, і що розуміти їх поза перенесенням неможливо. Завершує він думку так:
У найглибшому сенсі ми всі бачимо сни, що приходять не з нас самих, а з того, що лежить між нами та іншим.Лист до Джеймса Кірша, 29 вересня 1934
Юнг говорить тут про поле, у якому другий присутній і діє. Але якщо психічне справді народжується в проміжку між двома, то питання про те, що стається з цим проміжком, коли другого не видно і коли він не усвідомлений як другий, лишається актуальним питанням, а не просто грою слів.
Нора: невидимість у всіх на очах
Останнє оповідання Кафки лишилося незакінченим і вийшло вже після його смерті. Оповідач там не людина, а якась звірина, що живе під землею. Усе оповідання є її монологом про власну нору.
Нора збудована бездоганно. Є заплутані ходи, є хибні коридори для того, хто надумає копати слідом, є головна площа посередині, куди звірина зносить запаси. Про кожен поворот вона думала роками. І все одно спокою немає: вона виходить назовні, щоб подивитися на вхід збоку, повертається, перекладає запаси з місця на місце, переробляє те, що вже зроблено. Ближче до кінця вона починає чути тихий свист, який лине звідусіль і не має джерела. Хто його видає, вона так і не дізнається, бо текст обривається.
Вона не зникла. Вона облаштувалася. Життя її цілком організоване довкола того, щоб лишитися непоміченою, і робота ця безперервна, виснажлива й нескінченна.
Саме цю фігуру кіберпсихологічний опис не має чим зафіксувати. Він міряє канали: є зоровий контакт чи немає, видно обличчя чи не видно. Ця операціоналізація зробила можливим експеримент і саме тому виявилася продуктивною. Але клієнта з нашого другого розділу вона не побачить.
Того клієнта видно повністю. Обличчя, руки, дихання, пауза, все на місці. За будь-якою шкалою каналів він присутній на сто відсотків. І при цьому він не присутній: сни лишилися вдома, страх підмінено зручнішим, а те, заради чого він прийшов, жодного разу не назване.
Отже, невидимість не є властивістю середовища. Середовище лише встановлює її ціну. У кабінеті вона коштує дорого, бо доводиться безперервно тримати те, що тіло віддає само. У мережі вона коштує майже нічого, бо для неї достатньо не натиснути кнопку.
Це і є той залишок, який видно тільки при співставленні двох описів. Кіберпсихологія бачить умови, за яких невидимість стає дешевою. Аналітична психологія бачить, що людина обирає її й тоді, коли вона дорого коштує.
Питання, які залишаються відкритими
Розрізнення, з якого ми починали, виявилося не тонкістю, а розломом. Анонімність стосується того, що людина віддає сама. Невидимість стосується того, що середовище віддає за неї. У кабінеті перше дається легко, а друге доступне лише як зусилля і ніколи повністю. У мережі доступні обидва, і коштують вони майже нічого.
Звідси три речі, які лишаються невирішеними.
Перша стосується самої проєкції. Якщо в умовах слабкого або неочевидного гачка вона лишається невідкоригованою, то на чому саме вона тримається так довго? Юнг описує комплекс як образ психічної ситуації, сильно зарядженої емоційно й несумісної зі звичною настановою свідомості, і зауважує, що комплекс
поводиться як одухотворене чужорідне тіло у сфері свідомості.CW 8, пар. 201
Комплекс не потребує співрозмовника, щоб ожити. Він потребує лише того, за що зачепитися в іншому. Звідси питання: як співвідносяться слабкий гачок анонімного онлайн-акаунта і констеляція комплексу.
Друга стосується меж перенесення. Кірш писав Юнгові про живу пацієнтку, і поле, про яке йшлося, мало двох учасників. Чи лишається воно полем, коли другий учасник мовчить, невидимий або взагалі не є людиною, ми не знаємо. Це питання далеко виходить за межі цієї статті.
Третя стосується практики. Якщо онлайн-сесія закриває частину другого каналу, то частина тієї критики, яка в кабінеті виникає сама, зникає й там. Що з цим робить аналітик і чим він її заміщує, варте окремого розбору.
Джерела
- EU DisinfoLab. (2022). Doppelganger: Media clones serving Russian propaganda. disinfo.eu
- Jung, C. G. (1973). Letters. Vol. 1: 1906–1950 (G. Adler & A. Jaffé, Eds.; R. F. C. Hull, Trans.). Routledge. Лист до Джеймса Кірша, 29 вересня 1934. В оригіналі: «Im tiefsten Sinne träumen wir alle nicht aus uns, sondern aus dem, was zwischen uns und dem andern liegt.»
- Jung, C. G. Psychological types. CW 6, пар. 783, 808.
- Jung, C. G. The structure and dynamics of the psyche. CW 8, пар. 201.
- Jung, C. G. Two essays on analytical psychology. CW 7, пар. 245.
- Kafka, F. Der Bau. (Написано 1923–1924, опубліковано 1931)
- King, G., Pan, J., & Roberts, M. E. (2017). How the Chinese government fabricates social media posts for strategic distraction, not engaged argument. American Political Science Review, 111(3), 484–501.
- Lapidot-Lefler, N., & Barak, A. (2012). Effects of anonymity, invisibility, and lack of eye-contact on toxic online disinhibition. Computers in Human Behavior, 28(2), 434–443.
- Platon. Respublica, 359d–360b.
- Stella, M., Ferrara, E., & De Domenico, M. (2018). Bots increase exposure to negative and inflammatory content in online social systems. PNAS, 115(49), 12435–12440.
- Suler, J. (2004). The online disinhibition effect. CyberPsychology & Behavior, 7(3), 321–326.
- von Franz, M.-L. (1987). Projection and re-collection in Jungian psychology: Reflections of the soul (W. H. Kennedy, Trans.). Open Court. (Оригінал опубліковано 1978)
- Wu, S., Lin, T.-C., & Shih, J.-F. (2017). Examining the antecedents of online disinhibition. Information Technology & People, 30(1), 189–209.