Розбір статті Джона Сулера про онлайн-розгальмованість (2004) — не лише шість відомих факторів, а й забутий висновок про констеляції Самості та юнгіанське прочитання через теорію комплексу.
Розділ 1. Кімната без стін: як влаштована мережа і чому це важливо для кіберпсихології
Коли людина заходить до кабінету психолога, вона потрапляє в середовище з дуже конкретними правилами. Є двоє людей в одній кімнаті. Є обличчя, яке видно, і голос, який чутно без затримки. Є час прийому, який має початок і кінець. Те, що сказано, почуто одразу й тільки тим, кому сказано.
Мережа влаштована інакше буквально по кожному з цих пунктів.
Коли людина пише коментар під публікацією, вона не бачить, хто це прочитає. Може прочитати один знайомий. Може прочитати десять тисяч незнайомців. Написане не зникає одразу після проговорення, як звук у кімнаті, воно лишається текстом, який можна прочитати ще раз, скопіювати, показати іншому. Відповідь може прийти за секунду, а може за тиждень, а може не прийти взагалі, і відправник про це наперед не знає. Ім'я під написаним може бути справжнім, може бути вигаданим, може не бути взагалі. А ще працює механізм, якого немає в жодній розмові віч-на-віч: те, що людина написала, показують не всім однаково, а за правилами, які визначає платформа, і ці правила відбирають, що поширювати, а що ні.
Ось конкретний приклад. Двоє колег посварилися на роботі. Один із них увечері вдома пише про це в закритій групі у соціальній мережі. Той самий чоловік, який на нараді ретельно добирає слова, тут пише різко, демонстративно грубо і відверто, додає те, чого не сказав би колезі в обличчя. Річ не в тому, що ввечері він став іншою людиною. Річ у тому, що кімната, у якій він тепер перебуває, влаштована зовсім не так, як переговорна на роботі.
Саме ці відмінності, а не якась особлива властивість інтернету як такого, і є предметом кіберпсихології. Дисципліна виникла не тому, що з'явилася нова технологія, а тому, що ця технологія змінила структуру самої ситуації спілкування, і стара мова, розрахована на кімнату з обличчями й стінами, тут не спрацьовує. Потрібна нова мова для нової кімнати.
Юнг писав задовго до інтернету, що психіка ніколи не діє в порожнечі: зовнішня ситуація здатна запустити процес, у якому певні змісти збираються докупи й готуються до дії (CW 8, пар. 194). Якщо це так для кімнати зі стінами, це тим паче стосується кімнати без них. Питання лише в тому, яка саме ситуація тут запускає процес, і чи запускає вона щось інше, ніж запускала кімната зі стінами.
Джон Сулер у 2004 році спробував дати цій відмінності ім'я. Він назвав те, що відбувається з колегою в закритій групі, онлайн-розгальмованістю, і виділив шість конкретних умов мережі, які до цього призводять.
Тут і почалася звична історія. Шість умов виявилися настільки зручною формулою, що майже ніхто не пішов далі. Стаття Сулера має дев'ять частин, а обговорюють здебільшого перші дві третини. Формулу переказують, ілюструють, вставляють у лекції, і на цьому зупиняються, хоча сам автор на цьому не зупинився. Що саме він писав далі, і чому це важливо не менше за сам перелік, і піде мова в цьому розборі.
Розділ 2. Шість дверей: фактори, приклади й те, що показали дослідження
Перш ніж іти далі за Сулером, варто зупинитися на самому переліку і розглянути його уважно, з прикладами, а не як заучену формулу. Кожен фактор можна уявити як окремий перемикач у тій самій людині: середовище клацає ним, і на кілька хвилин чи годин вмикається дещо, чого не було б у кабінеті чи на кухні. Юнгіанською мовою це вмикання і називають констеляцією, і саме до цього слова ми повернемося в кінці розбору. Поки що досить того, що перемикачів шість, і працюють вони не однаково.
2.1Дисоціативна анонімність
Уяви форум, де під постом про сімейну зраду люди без імен пишуть настільки жорсткі коментарі, що на них боляче дивитися: «сама винна», «яка тепер різниця», «розлучайся і не скигли». Ті самі люди в живій розмові з подругою за кавою підбирали б слова обережніше. Анонімність, за Сулером, і робить цей розрив можливим: коли ім'я невідоме, вчинок відокремлюється від того, хто його зробив. Людина каже собі, що це написала не зовсім вона, а хтось без імені й без історії. Відповідальність не зникає, вона від'єднується від особи.
Це найдослідженіший з усіх шести факторів, і водночас найпроблемніший, щойно доходить до перевірки.
Лапідот-Лефлер і Барак розвели три речі, які в Сулера стоять поруч: анонімність, невидимість, зоровий контакт. У факторному експерименті сто сорок два учасники спілкувалися в парах, обговорюючи дилему, а дослідники міряли різкість висловлювань. Сама лише анонімність помітного ефекту не дала. Рьоснер і Кремер отримали суголосний результат на матеріалі коментарів: схрестивши анонімність із нормою, заданою попередніми коментарями, вони знайшли ефект норми, а не анонімності.
Ву, Лін і Ших пішли іншим шляхом і опитали понад п'ятсот користувачів. У побудованій моделі дисоціативна анонімність таки виявилася значущою, причому подвійно: вона впливала і на деіндивідуацію, і безпосередньо на токсичну розгальмованість. Тобто в тому, як люди самі пояснюють свою поведінку, фактор працює. У лабораторному експерименті, де поведінку виміряли напряму, він розсипається.
І є результат, який перевертає розуміння цього фактору повністю. Рост, Штагель і Фрей розібрали понад пів мільйона коментарів до півтори тисячі онлайнових кампаній обурення і виявили, що неанонімні учасники висловлювалися агресивніше за анонімних. Тут варто одразу зробити застереження: дослідження не відокремлює фейкові акаунти й скоординовані кампанії впливу від живих людей, які пишуть під власним іменем, а частка таких акаунтів серед учасників онлайнових кампаній обурення може бути значною.
Як це впливає на практику. У популярному вигляді, як твердження «анонімність робить людей гіршими», фактор виявляється не настільки одностайним, хоча варто пам'ятати, що і це дослідження, і решта наведених тут даних належать ще до епохи умовно «чесного інтернету», коли конвеєри фейкових акаунтів, які маніпулюють читачами, ще не були так добре досліджені. Як опис одного з механізмів роз'єднання вчинку й особи фактор лишається робочим: пацієнт, який зізнається, що написав щось жахливе під чужим ніком, справді описує реальний психічний маневр. Просто маневр цей спрацьовує не завжди і не скрізь однаково.
2.2Невидимість
Уяви іншу ситуацію: жінка свариться з чоловіком у месенджері текстом, замість того щоб зателефонувати. Вона пише різкіше, ніж сказала б вголос, бо не бачить, як він морщиться, як стискає щелепу, як опускає очі. Сулер описував саме це: навіть коли ім'я відоме, співрозмовника не видно. Немає обличчя, немає тіла, немає реакції на сказане в ту саму секунду.
Тут дослідження дали найцікавіше методологічне уточнення в усій літературі. Ву, Лін і Ших значущого ефекту невидимості не знайшли. Але Лапідот-Лефлер і Барак в експерименті знайшли інше: відсутність зорового контакту виявилася чинником із найбільшим ефектом на різкість висловлювань, більшим за анонімність і за невидимість узагалі.
Це не суперечність, а вказівка на те, що межу проведено не там. Видимість тіла й видимість очей працюють по-різному, і працює саме друге. Жінку з прикладу вище можна бачити на відеодзвінку, вона все одно писатиме різкіше телефоном, якщо дзвінок аудіо, а не відео, і особливо різко в текстовому чаті, де очей взагалі немає. Людину можна бачити на екрані, але якщо погляд не зустрічається, гальмівний ефект слабшає.
Для практика це означає конкретну річ. Фактор уцілів не як «видимість узагалі», а вужче, саме як погляд, і в такому формулюванні він має найкращу емпіричну підпору серед усіх шести. Коли пара свариться текстом, а не голосом, річ не в тому, що текст «холодніший», а в тому, що очі одне одного не бачать.
2.3Асинхронність
Приклад: колега пише в робочому чаті різку претензію о восьмій вечора, іде спати, а відповідь читає вранці. За ніч встигає додумати найгірше, і ранкова відповідь виходить ще гострішою за вечірню репліку. У живій розмові конфлікт розрядився б за кілька хвилин, тут він розтягується на добу і встигає нарости.
Сулер описував це так: репліка не має негайного наслідку. Можна сказати й піти, а відповідь прочитати за годину, за тиждень або ніколи. Розмова перестає бути обміном у реальному часі, і зникає та мить, у якій зазвичай спрацьовує стримування.
Ву, Лін і Ших знайшли, що асинхронність має прямий вплив на токсичну розгальмованість, минаючи деіндивідуацію, тобто фактор працює не через розчинення себе в масі, а якось інакше. Дотичні дані про те, як саме, дає робота Ґарсії з колегами про динаміку емоцій під час спілкування в мережі: збудження зростає під час читання емоційно зарядженого тексту, незалежно від того, приємний він чи ні, і спадає після того, як людина висловилася. Якщо це так, пауза в прикладі вище не заспокоює колегу, а дає збудженню час накопичитися до відповіді.
Це один із двох факторів, де є і статистичне підтвердження, і правдоподібний механізм, який пояснює, чому саме так відбувається.
2.4Соліпсистична інтроєкція
Приклад: чоловік отримує від колишньої дружини сухе повідомлення «добре, забери речі в суботу» і читає в ньому холодну зневагу, хоча вона просто поспішала, набираючи текст між справами. Він відповідає так, ніби йому щойно грубо відмовили, вона дивується, звідки стільки роздратування у відповідь на звичайну фразу.
Це і є соліпсистична інтроєкція за Сулером: читаючи текст, людина дає йому голос. Співрозмовник набуває тембру, обличчя й характеру, яких вона сама йому і приписала. Розмова частково відбувається всередині, з фігурою, зібраною з власного матеріалу, а не з тим, хто насправді пише з іншого боку екрана.
Ву, Лін і Ших значущого ефекту тут не знайшли. Промовистіший результат дала розробка шкал: Пешка з колегами адаптували англомовну шкалу Чунга німецькою, перевірили її на майже п'ятистах респондентах і отримали шестифакторне рішення, тобто структура Сулера підтвердилася, але надійність п'яти шкал була висока, а шоста випала. Соліпсистична інтроєкція дала показник, удвічі нижчий за решту: пункти, які мали б міряти один фактор, вимірюють щось незібране. Дотична знахідка є в Мюллер-Койн, Восс і Тернер, де саме дисоціативна анонімність, невидимість і соліпсистична інтроєкція виявилися пов'язані з вищим рівнем самотності.
Тобто як пояснення, чому людина поводиться різко, фактор не підтверджений. Але як опис того, що відбувається у випадку з чоловіком і його колишньою дружиною, він лишається точним, і в кабінеті психолог впізнає цю картину одразу. Найімовірніше, це не фактор середовища, а механізм реагування психіки на те, що з людиною вже відбувається незалежно від неї.
2.5Дисоціативна уява
Приклад: підліток в онлайн-грі принижує інших гравців, ображає, погрожує, поводиться так, як ніколи не поводився б у класі. Коли батьки дорікають, він відповідає щиро здивовано: «це ж просто гра».
Середовище, писав Сулер, позначається як несправжнє. Якщо це гра, то й правила ігрові, а те, що сталося там, лишається там. Персонаж діє, людина спостерігає.
Ву, Лін і Ших знайшли прямий вплив на токсичну розгальмованість, фактор працює. Але поруч є суттєве заперечення. Оглядові дані, які наводить Дьорінг, показують, що користувачі послідовно розрізняють віртуальне й реальне, і теза про розмивання рівнів реальності емпірично не підтверджується. Підліток із прикладу насправді чудово знає, де гра, а де клас, він не сплутав ці два світи.
Це звужує фактор, а не скасовує. Ідеться не про сплутаність, коли людина не розуміє, де вона, а про угоду, коли вона все розуміє, але поводиться так, ніби наслідки не переносяться з одного простору в інший. Різниця клінічно важлива: сплутаність лікують інакше, ніж угоду з собою.
2.6Мінімізація статусу й авторитету
Приклад: студент у коментарях під публікацією викладача пише різко й категорично не погоджується з тим, що на семінарі радше промовчав би або сформулював обережно. У коментарі немає ні кабінету викладача, ні вченого звання під фотографією, ні тридцяти років різниці у віці, які в аудиторії відчутні одразу.
Останній фактор Сулер описував через ієрархію: сигнали статусу не передаються, посада, вік, манера триматися, кабінет за спиною, усе це в тексті не видно, і співрозмовники поводяться як рівні.
Ву, Лін і Ших значущого ефекту тут не знайшли. Більш того, цей фактор старів найшвидше з усіх шести. Сулер спирався на уявлення про мережу як принципово горизонтальне середовище, де кожен голос важить стільки ж, скільки інший. Середовище, у якому пише сьогоднішній студент, влаштоване інакше: там є верифікація, підписники, платні позначки й цілком видима ієрархія уваги. Мінімізується не статус узагалі, а той конкретний статус, який був важливий поза мережею.
У початковому вигляді фактор не вцілів. Питання, чи можна його переформулювати під нинішні умови, лишається відкритим, і це, мабуть, найперспективніша прогалина в усій моделі.
Якщо звести шість дверей докупи, вимальовується нерівна картина. Асинхронність тримається твердо. Невидимість тримається, але вужче, ніж здавалося, лише як відсутність погляду. Дисоціативна уява працює в слабкому прочитанні, як угода, не як сплутаність. Анонімність і соліпсистична інтроєкція хитаються, залежно від методу дослідження дають протилежні відповіді. Мінімізація авторитету застаріла разом із середовищем, для якого була написана.
Розділ 3. Умови ті самі, люди різні: сьомий елемент
Уяви той самий анонімний форум, ту саму гілку коментарів під тим самим постом. Двоє людей пишуть у ній одночасно. Перший дозволяє собі трохи різкіший тон, ніж дозволив би собі в живій розмові, і на цьому все закінчується. Другий за годину перетворюється на когось, кого сам не впізнає: ображає незнайомців, шукає слабке місце в кожному дописі, не може зупинитися. Шість умов однакові для обох. Результат протилежний.
Одразу після переліку шести факторів у статті йде коротка частина, яку в переказах не залишають майже ніколи. Сулер зауважує, що фактори діють на різних людей по-різному. В одних поводження в мережі відхиляється від звичного мало. У інших змінюється так, що знайомі не впізнають. Причина, на його думку, в диспозиції: у силі потягів, у здатності їх стримувати, у рівні тривоги.
Зауваження коротке, на кілька речень, і його легко пропустити. Але без нього шість факторів читаються як механізм, що спрацьовує однаково в усіх, тобто як щось на кшталт закону природи. Сам Сулер такого не стверджував ніде.
Пізніші дослідження розгорнули це зауваження в кілька напрямків одразу.
Бакелз, Трапнелл і Полгус показали, що схильність до тролінгу передбачається стійкими рисами особистості, передусім садизмом, і що ці риси пояснюють поведінку не гірше за умови середовища. Іншими словами, другий учасник із прикладу вище, найімовірніше, і без анонімного форуму знайшов би спосіб отримувати задоволення від чужого дискомфорту, форум лише дав йому зручний майданчик.
Врайт, Гарпер і Вакс на вибірці понад тисячі підлітків знайшли, що черствість посилює зв'язок із кібербулінгом саме за високого рівня розгальмованості. Риса й умова тут працюють не окремо, а разом, підсилюючи одна одну.
Фоґезер, Сінгх і Ґьоріц підійшли з іншого боку і поставили питання інакше: чи це взагалі про нездатність стриматися. Вони тимчасово знижували учасникам ресурс самоконтролю, а потім міряли чутливість до соціальних сигналів, які зазвичай викликають паузу перед різкою реплікою. Виснажені учасники перестали реагувати на ці сигнали, ніби просто не помічали, що ситуація вимагає стримування. Висновок, який автори роблять, варто навести дослівно: значна частина розгальмованої поведінки в мережі стається не тому, що людина не здатна себе стримати, а тому, що вона не помічає, що ситуація взагалі вимагає стримування.
Це різні механізми, хоча ззовні виглядають однаково. Перший учасник форуму, можливо, помітив момент, коли варто зупинитися, і зупинився. Другий, можливо, цього моменту просто не побачив, і саме тому не зупинився.
Сюрямякі з колегами додали ще одну ланку. У їхніх даних труднощі з регуляцією емоцій пов'язані з високим рівнем розгальмованості, а вже вона пов'язана з нечемними висловлюваннями. Цей зв'язок тримається навіть із поправкою на особистісні риси й емпатію, тобто це не просто інший спосіб назвати садизм чи черствість.
Складається послідовність, якої в 2004 році ще не було: диспозиція, ресурс самоконтролю, здатність помітити соціальний сигнал, і вже потім умови середовища.
Для практика тут є конкретний наслідок. Питання «що робить із людиною мережа» поставлене надто широко, і форум із прикладу на початку розділу однаковий для обох учасників, а результат різний. Робочі питання інші, і вужчі. Що саме в цієї конкретної людини вмикає мережа, чого не вмикає кабінет чи кухонна розмова? Вона не втримується, чи не помічає, що треба втриматися? Це різні механізми, і робота з ними різна.
Розділ 4. Хто тут справжній: заперечення Сулера Баргу
Уяви жінку, яку всі знають як тиху й делікатну: на роботі підбирає слова, з рідними уникає гострих тем, ніколи не підвищує голос. У мережі, під псевдонімом, вона пише розгромні відгуки на все підряд, і в цих відгуках є жорстокість, якої в житті ніхто за нею не помічав. Чоловік, який випадково натрапляє на її акаунт, шокований: «це ж не ти».
Наприкінці дев'яностих і на початку двохтисячних набула ваги думка, що саме такі випадки і є доступом до справжнього Я. Барг, Мак-Кенна і Фіцсиммонс сформулювали її найчіткіше: у людини є частина себе, яку вона усвідомлює, але не показує в очній взаємодії, і умови мережі дозволяють цій частині проявитися. Тобто жорстокі відгуки й були б тією жінкою, якою вона є насправді, просто прихованою за ввічливим життям. Аргументувалося це тим, що люди швидше й повніше розкриваються в анонімному листуванні, ніж віч-на-віч.
Сулер із цим не погоджується, і його заперечення варте того, щоб розглянути повністю.
Якщо жінка з прикладу пише «жорстоку правду», якої не сказала б в очі, що ж тоді тут справжнє? Жорстокість, яка вирвалася, чи стриманість, яка її доти тримала? Сулер ставить питання прямо: хто саме гальмує і хто розгальмовується. Гальмівні структури не чужі людині й не нав'язані ззовні. Вони її частина рівно так само, як те, що вони стримують. Тиха ввічлива жінка, яка все життя стримувалася, і є почасти тією, хто стримується, не менше, ніж тією, хто пише різкі відгуки вночі.
Юнгіанською мовою це схоже на суперечку про персону: чи маска несправжня, а справжнє лише те, що під нею, чи маска так само частина людини, як і те, що вона приховує. Сулер, по суті, займає другу позицію, хоч і не Юнговими словами.
З цього випливає три наслідки, і всі три мають пряме застосування.
Перший наслідок стосується того, як читати дослідження. Якщо розкриття в мережі вважати доступом до справжнього Я, будь-яка різниця між онлайновою й очною поведінкою автоматично тлумачиться на користь онлайнової: мовляв, ось яка людина насправді. Це не висновок із даних, а припущення, вкладене в них наперед. Ті самі дані про більшу відвертість у листуванні читаються цілком інакше без цього припущення: людина відвертіша не тому, що ближча до себе, а тому, що інші умови роблять відвертість дешевшою й безпечнішою.
Другий наслідок стосується кабінету. Пацієнтка, яка показує терапевту скріншот своєї переписки зі словами «ось яка я насправді», робить теоретичну заяву, а не описує факт. З цією заявою можна працювати, і навіть варто, але приймати її за готовий опис недоцільно. Питання «а хто тоді та, яка цього вголос не каже» зазвичай виявляється робочим і відкриває більше, ніж сам скріншот.
Третій наслідок найменш очевидний. Заперечення Сулера працює й у зворотний бік. Той, хто каже «у мережі це була не я, на мене щось найшло», відмовляється від тієї самої частини себе, тільки з іншого кінця. Обидва твердження, і «мережа показала справжню мене», і «то була не я», мають однакову будову й однакову хибу: обидва призначають одну частину справжньою, а іншу ні.
Тут же варто сказати про те, чого в популярних переказах немає взагалі. Сулер від початку описував розгальмованість як двобічну. Поруч із токсичним полюсом, різкістю, ворожістю й погрозами, він описував доброякісний: незвичну відкритість, здатність говорити про сором, готовність просити допомоги. Уяви підлітка, який на анонімному форумі про залежності вперше в житті пише про те, що соромиться визнати навіть собі, і отримує підтримку, якої не наважився б попросити вголос у знайомих. Це та сама розгальмованість, той самий механізм зняття гальм, тільки з протилежним результатом.
Пізніші шкали цю двобічність почасти загубили. Стюарт зі Скоттом показали чому. Поділ на токсичне й доброякісне у Сулера позначав протилежні напрямки наслідків, а не два різні види розгальмованості. Це один процес із двома виходами. Дослідник, який міряє тільки токсичний вихід, описує половину явища й називає її цілим, і це варто пам'ятати, коли наступного разу трапиться дослідження, побудоване виключно на шкалі ворожості.
Розділ 5. Архіпелаг замість материка: чому єдиного Я в мережі не існує
Уяви чоловіка, тихого й мовчазного вдома, який рідко підтримує розмову за родинним столом. У шаховому клубі в мережі він зовсім інший: сипле дотепними жартами, веде запальні суперечки про дебюти, стає душею спільноти. Дружина, натрапивши на цю переписку, дивується: «це ж не він».
Останню частину статті цитують найрідше, хоча саме вона пояснює, навіщо написані попередні вісім. Сулер підходить до неї з боку старої моделі, і сам це проговорює: далі він міркує слідом за традиційною асоціативною теорією. За цією теорією внутрішній світ не єдина інстанція з ядром і периферією, як монолітна будівля з одним входом. Це радше поле, у якому тримаються кластери емоцій, пам'яті й мислення, пов'язані з певними середовищами. Одні кластери перекриваються між собою. Інші майже не мають нічого спільного.
Людина, переходячи з середовища в середовище, не виносить із собою одну й ту саму настроєність. Вона вмикає ту, що пов'язана саме з цим середовищем. Мовчазний удома чоловік не приховував усе життя балакучого дотепника і не «розкрився нарешті» у шаховому клубі. Родинний стіл і шаховий форум є двома різними середовищами, і кожне вмикає свій кластер.
Звідси випливає інше прочитання шести факторів із другого розділу. Якщо середовище мережі відрізняється від очного анонімністю, видимістю, темпом і сигналами ієрархії, воно вмикає інший кластер. Не глибший і не справжніший, а саме інший. У цьому прочитанні шість факторів описують не те, що з людини знімається, а те, що в ній вмикається. Вони перелічують ознаки, за якими середовище розпізнається як інше.
Різниця між двома прочитаннями не термінологічна, а клінічна. У прочитанні через вивільнення поведінка людини в мережі свідчить про неї більше, ніж поведінка віч-на-віч, бо ближча до нібито прихованого. У прочитанні через перемикання вона свідчить рівно стільки ж, скільки й поведінка віч-на-віч, тільки про інше. Це два різні висновки з одного й того самого спостереження, і ведуть вони до різної роботи з пацієнтом.
Сулер не зупиняється, а прямує ще далі. Якщо констеляція прив'язана до середовища, єдиного Я в мережі немає й бути не може.
«Я» тут не фортеця з одним входом, а архіпелаг островів, з'єднаних паромами, що ходять не завжди регулярно.
Є набір трохи різних станів, кожен зі своїм середовищем: робоче листування, анонімний форум, відеодзвінок із родиною, гра, чат підтримки. Питання «якою людина є в мережі» поставлене неправильно, бо не вказує, у якій саме її частині мережі.
Що ця модель усе-таки не дає? Три речі, і всі три варто називати прямо.
Вона не пояснює, звідки кластери взялися. Вона описує їх як наявні й показує, що середовище їх перемикає, але про походження самих кластерів у ній нічого не сказано.
Вона не має способу виміряти, наскільки кластери відрізняються між собою. Різниця постулюється, а не встановлюється, і чоловік із прикладу вище міг би бути «трохи іншим» чи «зовсім іншим» у шаховому клубі, модель цього не розрізняє.
Вона нічого не каже про випадки, коли перемикання не спрацьовує, хоча середовище змінилося. А це саме ті випадки, які приводять до кабінету: людина, яка в мережі поводиться точно так само, як удома, з погляду цієї моделі не має пояснення.
На цьому Сулер зупиняється. Далі в статті йде коротке зауваження про те, що різні сторони особи можуть перебувати в динамічній напрузі одна з одною, і посилання на традицію, з якої взято слово «констеляція». Жодного з двох він не розгортає.
Розділ 6. Що змінилося після 2004 року
Уяви студента, який готується до курсу з кіберпсихології за підручником десятирічної давнини. Підручник наводить статтю Сулера як чинну модель спілкування в мережі. Але за двадцять з гаком років середовище, яке описував Сулер, саме встигло змінитися, і не один раз.
6.1Сулер сам відійшов від рамки шести факторів
У книжці 2016 року Сулер повертається до теми й описує її інакше. Замість переліку окремих умов там виміри архітектури мережі: як влаштована ідентичність, як влаштована присутність інших, чи є текст, чи є звук і зображення, наскільки середовище відчувається справжнім. Шість факторів у цю рамку вкладаються, але вже не як шість окремих сутностей, а як положення на кількох неперервних вимірах.
Це не деталь авторської біографії, яку можна пропустити. Це означає, що класична стаття 2004 року ніколи не була для самого Сулера завершеною формулою. Він дванадцять років по тому вважав за потрібне переописати те саме інакше. Те, що робить підручник студента з прикладу вище, тобто подає статтю 2004 року як чинну модель Сулера, просто неточне.
6.2Анонімності стало менше, а різкості не поменшало
Середовище, у якому Сулер описував свої фактори, було переважно анонімним: форуми, чати, псевдоніми, дошки оголошень. Середовище, у якому сьогодні реєструється й пише студент з прикладу вище, здебільшого не таке. У ньому є справжні імена, фотографії, місце роботи й коло знайомих, які все це бачать.
За логікою моделі різкості мало б поменшати. Не поменшало.
Рост, Штагель і Фрей, дослідження яких уже згадувалося в розділі про анонімність, розібрали великий масив кампаній обурення в мережі, понад пів мільйона коментарів до півтори тисячі петицій за три роки, і отримали результат, зворотний до очікуваного. Неанонімні учасники висловлювалися агресивніше.
Пояснення, яке вони пропонують, змінює рамку цілком. Різкість тут не зрив гальма, а санкція за порушення норми. Санкція мусить бути підписана, інакше вона не працює: покарати анонімно означає не покарати, бо ніхто не побачить, хто саме стоїть за нормою і чиє схвалення втрачено.
Якщо це так, частина того, що описував Сулер, узагалі не є розгальмованістю. Це нормативна поведінка, яка ззовні виглядає як зрив. Для практика це різниця першої величини: людину, яка карає, і людину, яка не втрималася, варто слухати по-різному.
6.3З'явився механізм, якого в моделі немає
Усі шість факторів описують усунення перешкод. Немає імені, немає обличчя, немає негайної відповіді, немає ієрархії. Модель побудована на усуненні: щось прибирається, і через утворену прогалину проходить розгальмована поведінка.
Уяви користувача, чий гнівний коментар під новиною раптом набирає сотні лайків і десятки схвальних відповідей. Наступного разу він напише гостріше, і охочіше.
Брейді, Мак-Лафлін, Доан і Крокетт це й показали на даних. У людей, чиї різкі й обурені висловлювання отримували схвальний відгук, надалі висловлювання ставали ще обуренішими й частішими. Тобто працює не лише зняте гальмо, а й наявна винагорода, і влаштована вона самим середовищем: те, що збирає більше реакцій, показується більшій кількості людей. Платформа не просто не заважає користувачеві з прикладу вище. Вона його вчить.
У Сулера такого фактора немає, і не тому, що він недодивився. У 2004 році середовища, яке відбирає й підсилює висловлювання за отриманим відгуком, ще не існувало в теперішньому вигляді.
6.4Чи витримає модель нове середовище?
Модель описує середовище, якого вже майже немає: переважно анонімне, без систем підрахунку реакцій і алгоритмічного відбору. Вона не описує механізму, який тепер значною мірою визначає, що людина побачить і на що саме відповість. Це не робить модель непотрібною, вона й досі добре називає окремі механізми. Але користуватися нею як повним поясненням поведінки в сьогоднішній мережі більше не можна, і це варто прямо говорити студентам, які беруть її з підручника як готову й чинну.
Розділ 7. Фундамент, що ще не залитий: стан доказової бази
Уявімо психолога, який вирішує дослідити модель Сулера й звірити її з тим, що показали дослідження за двадцять років. Перші кілька статей, які він знаходить, суперечать одна одній: одна каже, що анонімність підсилює агресію, інша, що анонімність тут ні до чого. Це не означає, що хтось із дослідників помилився. Це означає, що вони вимірювали не зовсім те саме.
Дані є, але вони різнорідні. Поруч стоять лабораторні експерименти на сотні учасників, опитувальні моделі на п'ятистах респондентах і аналіз півмільйонного масиву коментарів. Ці методи вимірюють не одне й те саме. Експеримент показує, що станеться, якщо прибрати зоровий контакт у конкретній розмові просто зараз. Опитування показує, як людина сама пояснює собі власну поведінку заднім числом. Масив коментарів показує, що люди справді написали, незалежно від того, як вони б це пояснили. Розбіжність між анонімністю в лабораторному експерименті й анонімністю в масиві коментарів цілком може бути не суперечністю, а різницею предметів, які виміряли.
Шкали вимірюють різне, і це не дрібниця. Перша шкала, Удріса, ділить розгальмованість на шкідливу й нешкідливу. Шкала Чунга з колегами вимірює самі шість факторів, і німецька адаптація Пешки підтвердила цю шестифакторну структуру. Стюарт і Скотт, розробляючи власний інструмент, отримали натомість одну шкалу з дванадцяти пунктів замість шести факторів. Вони показали, що попередні інструменти змішували умови, які спричиняють розгальмованість, із самим переживанням послабленого стримування. На одному й тому самому матеріалі одні дослідники бачать шість вимірів, інші один, і це не питання, розв'язане остаточно.
Слабке місце всередині самої структури. Навіть там, де шість факторів підтверджуються, вони підтверджуються нерівно. У німецькій адаптації надійність п'яти шкал висока, а шкала соліпсистичної інтроєкції випадає різко. Той самий фактор не спрацював і в моделі Ву з колегами. Два незалежні методи вказують на те саме слабке місце.
Чого бракує. Немає доброї емпірики про доброякісний полюс розгальмованості: досліджують переважно те, що шкодить, і майже нічого про те, що допомагає. Немає майже нічого про мінімізацію авторитету в середовищах із видимою ієрархією, а таких середовищ у сьогоднішній мережі більшість. І немає жодного дослідження, яке виміряло б те, заради чого Сулер усе це писав: різницю між констеляціями в мережі й поза нею в тієї самої людини.
Що це означає для практики. Шість факторів добре працюють як мова опису: вони дають назви тому, що людина переживає в мережі, і психолог, почувши опис пацієнта, впізнає ці назви з першого разу. Вони погано працюють як пояснення: передбачити з них, хто саме поведеться різко і за яких умов, поки не вдається. Психолог із прикладу на початку розділу зіткнеться саме з цим: моделі вистачить, щоб назвати явище, і не вистачить, щоб дати формулу передбачення.
Опис можна запропонувати пацієнтові як мову для того, що з ним відбувається. Пояснення визначає, що робити далі.
Розділ 8. Одне слово, дві мови: констеляція і комплекс
Уяви двох пацієнтів, які прийшли з однією й тією самою розповіддю: «я в мережі стаю зовсім іншим». Перший розповідає це спокійно, майже описово: удома він мовчазний, у чаті стає різким, і сам це помічає й контролює, просто інший регістр вмикається, коли змінюється середовище. Другий розповідає це з тривогою: він не вибирав ставати іншим, щось ніби бере гору, і навіть коли він хоче зупинитися, не може, поки хвиля не пройде сама. На перший погляд обидва описують те саме явище. Питання, яке з цього виникає, чи це справді те саме.
Сулер завершує статтю словом, яке має власну довгу історію. «Констеляція» прийшла до нього з асоціативної психології, з тієї самої традиції, з якої вона прийшла й до Юнга.
Юнг вводить це слово в огляді теорії комплексу, майже в експериментальному значенні. Зовнішня ситуація запускає психічний процес, у якому певні змісти збираються докупи й готуються до дії.
Коли ми говоримо, що людина перебуває в певній констеляції, це означає, що вона зайняла таку позицію, з якої, як можна очікувати, вона буде реагувати цілком певним чином.CW 8, пар. 198
Сулер пише через сімдесят років і будує ту саму структуру. Він і сам вказує, звідки її бере: слідом за традиційною асоціативною теорією внутрішній світ можна уявити як поле, що містить кластери, або констеляції, емоцій, пам'яті й мислення, пов'язані з певними середовищами. Спільне джерело тут не наша здогадка, його називає сам Сулер.
Але чи це той самий термін?
Перший пацієнт із прикладу на початку розділу підходить під Сулерове визначення майже дослівно. У Сулера констеляція є конфігурацією, тобто кластером афекту й когніції, що відповідає певному середовищу. Поза цим середовищем його немає. Змінилося середовище, змінився регістр, і людина сама це контролює.
Другий пацієнт підходить під це визначення гірше. У Юнга констеляція не конфігурація, а подія: момент, коли вмикається те, що вже існує. Вмикаються комплекси, і власну енергію вони мають до всякої ситуації й незалежно від неї.
Друга відмінність випливає з першої. Констеляція Сулера перемикається середовищем: зміни умови, і людина повернеться до звичного способу триматися, як це сталося з першим пацієнтом. Комплекс здатний перехопити керування сам, і тоді єдність свідомості порушується, а наміри волі стають нездійсненними (CW 8, пар. 200). Саме це, здається, описує другий пацієнт: не перемикання, а захоплення.
Є все ж місце, де два описи сходяться. Юнг у CW 8, пар. 201 визначає комплекс через несумісність зі звичною настановою свідомості. Сулер описує саме ті умови, за яких звична настанова втрачає утримувальну силу. Два описи, зроблені в різних системах і з різницею в сімдесят років, приходять в одну точку.
Чи достатньо однієї спільної точки, щоб визнати два описи одним явищем? Ні. Одна точка не робить два описи одним. У Сулера немає нічого, що передувало б ситуації: до чату не було нічого, що чекало свого вмикання. У Юнга ситуація лише вмикає те, що вже є.
Звідси питання, яким ми закінчуємо цей текст і наші роздуми. Шість факторів описують умови зсуву констеляції чи умови, за яких констелюється комплекс? Це різні твердження. Перше лишається в межах того, що Сулер сказав сам, і добре описує першого пацієнта з прикладу вище. Друге вимагало б показати те, чого кіберпсихологія не вимірює: що вмикається щось, яке має власну силу й діє саме собою, як, можливо, сталося з другим пацієнтом.
Роботи, яка зробила б цей перший крок вперед, поки немає. Місце вільне.
Джерела
- Bargh, J. A., McKenna, K. Y. A., & Fitzsimons, G. M. (2002). Can you see the real me? Activation and expression of the "true self" on the Internet. Journal of Social Issues, 58(1), 33-48.
- Brady, W. J., McLoughlin, K., Doan, T. N., & Crockett, M. J. (2021). How social learning amplifies moral outrage expression in online social networks. Science Advances, 7(33), eabe5641.
- Buckels, E. E., Trapnell, P. D., & Paulhus, D. L. (2014). Trolls just want to have fun. Personality and Individual Differences, 67, 97-102.
- Cheung, C. M. K., Wong, R. Y. M., & Chan, T. K. H. (2020). Online disinhibition: Conceptualization, measurement, and implications for online deviant behavior. Industrial Management & Data Systems.
- Döring, N. (2003). Sozialpsychologie des Internet: Die Bedeutung des Internet für Kommunikationsprozesse, Identitäten, soziale Beziehungen und Gruppen (2. Aufl.). Hogrefe.
- Garcia, D., Kappas, A., Küster, D., & Schweitzer, F. (2016). The dynamics of emotions in online interaction. Royal Society Open Science, 3, 160059.
- Joinson, A. (1998). Causes and implications of disinhibited behavior on the Internet. У кн. J. Gackenbach (Ed.), Psychology and the Internet (pp. 43-60). Academic Press.
- Jung, C. G. (1969). A review of the complex theory. У кн. The structure and dynamics of the psyche (Collected Works, Vol. 8, 2nd ed., §§194-219; R. F. C. Hull, Trans.). Princeton University Press. (Оригінал опубліковано 1934)
- Kiesler, S., Siegel, J., & McGuire, T. W. (1984). Social psychological aspects of computer-mediated communication. American Psychologist, 39(10), 1123-1134.
- Lapidot-Lefler, N., & Barak, A. (2012). Effects of anonymity, invisibility, and lack of eye-contact on toxic online disinhibition. Computers in Human Behavior, 28(2), 434-443.
- Mueller-Coyne, J., Voss, C., & Turner, K. (2022). The impact of loneliness on the six dimensions of online disinhibition. Computers in Human Behavior Reports, 5, 100169.
- Peschka, L., Hock, M., Carbon, C.-C., Hajak, G., & Bergner-Köther, R. (2025). German adaptation and validation of the Factors of Online Disinhibition Scale. Computers in Human Behavior Reports, 18, 100624.
- Roesler, C. (2008). The self in cyberspace: Identity formation in postmodern societies and Jung's Self as an objective psyche. Journal of Analytical Psychology, 53(3), 421-436. Український переклад: jungview.org.
- Rösner, L., & Krämer, N. C. (2016). Verbal venting in the social web: Effects of anonymity and group norms on aggressive language use in online comments. Social Media + Society, 2(3).
- Rost, K., Stahel, L., & Frey, B. S. (2016). Digital social norm enforcement: Online firestorms in social media. PLoS ONE, 11(6), e0155923.
- Stuart, J., & Scott, R. (2021). The Measure of Online Disinhibition (MOD): Assessing perceptions of reductions in restraint in the online environment. Computers in Human Behavior, 114, 106534.
- Suler, J. (2004). The online disinhibition effect. CyberPsychology & Behavior, 7(3), 321-326.
- Suler, J. R. (2016). The disinhibited self. У кн. Psychology of the digital age: Humans become electric (pp. 95-111). Cambridge University Press.
- Syrjämäki, A. H., Ilves, M., Olsson, T., Kiskola, J., Isokoski, P., Rantasila, A., Bente, G., & Surakka, V. (2024). Online disinhibition mediates the relationship between emotion regulation difficulties and uncivil communication. Scientific Reports, 14, 29739.
- Udris, R. (2014). Cyberbullying among high school students in Japan: Development and validation of the Online Disinhibition Scale. Computers in Human Behavior, 41, 253-261.
- Voggeser, B. J., Singh, R. K., & Göritz, A. S. (2018). Self-control in online discussions: Disinhibited online behavior as a failure to recognize social cues. Frontiers in Psychology, 8, 2372.
- Wright, M. F., Harper, B. D., & Wachs, S. (2019). The associations between cyberbullying and callous-unemotional traits among adolescents: The moderating effect of online disinhibition. Personality and Individual Differences, 140, 41-45.
- Wu, S., Lin, T.-C., & Shih, J.-F. (2017). Examining the antecedents of online disinhibition. Information Technology & People, 30(1), 189-209.