Цифрове середовище не створює психічних динамік і не скасовує їх. Воно змінює умови, за яких вони проявляються.
Пролог: один день
Ранок починається не з кімнати. Він починається з екрана.
Людина розплющує очі й бере телефон раніше, ніж встає. Там уже чекає повідомлення від знайомого, написане о пів на другу ночі, і в ньому немає ні знаку оклику, ні крапки. За п'ять хвилин у душі вона повертається до цього повідомлення подумки. Що означала ця відсутність крапки.
Далі стрічка. Хтось поїхав, хтось одружився, хтось мовчить уже третій тиждень, і це мовчання теж певне повідомлення. Кілька облич гортається непоміченими. Одне затримується, і вона сама не помічає, чому саме воно.
Потім робота. Робота теж усередині екрана: документ, який редагують водночас четверо, і курсор чужої людини, що рухається над твоїм абзацом. Дзвінок, у якому восьмеро облич у квадратах. Вона дивиться не на співрозмовника, а на власне зображення в кутку.
Опівдні вона щось перепитує в чат-бота. Формулює питання двічі, бо перше здалося їй нечітким. Отримує відповідь, спокійну і впевнену, і ловить себе на легкому полегшенні від того, що ніхто не бачив першого формулювання.
Увечері вона пише допис. Переписує його чотири рази. Прибирає одне слово, бо воно звучить надто різко, і додає інше, бо без нього фраза здається холодною. Публікує. Повертається через сім хвилин подивитися, хто відреагував.
Перед сном алгоритм показує їй те, що вона дивилася минулого тижня, і ще щось поруч, чого вона не шукала. Вона дивиться це «щось поруч» двадцять хвилин.
Зупинімося тут і поставмо собі просте питання.
У якому місці цього дня закінчилася психічна реальність і почалася цифрова?
Питання здається риторичним, але воно не риторичне. Тривога через відсутність крапки в чужому повідомленні це тривога, а не властивість месенджера. Полегшення від того, що невдале формулювання ніхто не бачив, це полегшення, а не функція інтерфейсу. Чотири редакції допису це та сама робота, яку людина робить, готуючись увійти до кімнати з незнайомими людьми, тільки в кімнату вона входить повільніше.
Нічого з переліченого не є новим для психології. Нове тут інше: щільність, швидкість і те, що майже все це відбувається без свідків.
Ми звикли питати, як технології впливають на психіку. Питання законне, і на нього є емпіричні відповіді, до яких я перейду одразу. Але воно вже недостатнє.
Бо частина психічного життя цієї людини сьогодні відбулася не поруч із екраном. Вона відбулася в ньому.
Що вміє кіберпсихологія і де її межі
Дисципліна, яка намагається описати цей день, існує щонайменше сорок років і називається кіберпсихологією.
Її предмет змінювався разом із технікою. Спершу питали, що комп'ютер робить із людиною. Потім, як люди поводяться в мережі. Потім, що соціальні мережі роблять із ідентичністю. Тепер питають про алгоритми й генеративні системи. Дисципліна щоразу наздоганяла свій предмет, і це не докір, а умова роботи.
Дві постаті визначили її мову. Джон Сулер (John Suler) описав онлайн-розгальмування і розклав його на чинники, серед яких анонімність, невидимість і асинхронність. Шеррі Теркл (Sherry Turkle) працювала інакше, через тривалі інтерв'ю, і показала, як екран стає місцем випробування ідентичності. До обох я повернуся далі.
Варто сказати прямо, що ця дисципліна вміє. Вона вміє рахувати. Динаміку емоцій у мережевому спілкуванні можна виміряти на великих масивах повідомлень, як це роблять Гарсія і колеги (Garcia et al.). Онлайн-розгальмування і кібербулінг у підлітків мають за собою достатньо окремих досліджень, щоб у 2024 році Ван і колеги (Wang et al.) звели їх у систематичний огляд. Тут працюють експерименти, лонгітюди, цифрові сліди, шкали. Це нормальна емпірична наука, і поводитися з нею треба відповідно.
Межі в неї теж є, і вони не є вадою.
Кіберпсихологія відповідає на питання про умови, частоту й зв'язки. За яких обставин зростає ворожість. Наскільки часто зустрічається певна поведінка. Що з чим корелює і в якому напрямку.
Питання, яке вона ставить рідше, звучить інакше. Що це означає для конкретної людини, яка сидить навпроти.
Різницю добре видно на прикладі. Дослідження може показати, що редагування власного зображення пов'язане з рівнем тривоги. Це корисне знання. Але коли в кабінеті розповідають, що допис переписували чотири рази, терапевта цікавить не поширеність явища. Його цікавить, кого саме людина в цей момент боялася розчарувати і чиї очі бачила перед собою, поки правила фразу.
Це не претензія до дисципліни. Вона не зобов'язана відповідати на питання, якого не ставила.
Це вказівка на місце, де потрібна інша мова. Аналітична психологія має таку мову давно. Проблема в тому, що вона майже не зверталася до цифрового, а коли зверталася, робила це переважно у формі привабливих аналогій.
Тому починати доводиться не з аналогії, а з обмеження.
Середовище не скасовує несвідомого
Питання про психіку онлайн ставлять зазвичай так: що цифрове середовище робить із людиною. Формулювання звучить природно. У ньому вже заховано відповідь.
Воно приписує середовищу дію, а людині лише реакцію. Далі логіка йде сама: соцмережа створює нарцисизм, застосунок формує залежність, алгоритм виробляє тривогу. Кожне з цих тверджень має вигляд емпіричного, але жодне не пояснює, чому те саме середовище дає різні наслідки в різних людей.
Є інша рамка, і вона точніша. Людина не приходить у цифровий простір порожньою. Вона приносить із собою те, що має: комплекси, проєкції, фантазії, страх, бажання, потребу належати, потребу показувати себе певним чином і не показувати іншим. Ці процеси не виникли з появою мережі. Вони старші за неї на всю історію психології, а як явище старші за саму психологію.
Цифрове середовище не створює цих динамік і не скасовує їх. Воно змінює умови, за яких вони проявляються.
Різниця не термінологічна. Її можна показати на конкретному.
Лапідот-Лефлер і Барак (Lapidot-Lefler, Barak) розклали онлайн-розгальмування на окремі чинники й перевірили кожен експериментально. Виявилося, що найсильніше на ворожість у спілкуванні впливала не анонімність, як зазвичай припускають, а відсутність зорового контакту. Учасники, які бачили очі співрозмовника, поводилися стриманіше навіть тоді, коли лишалися анонімними.
Прочитаймо цей результат уважно. Агресія не з'явилася від технології. Вона була і в тих, хто бачив очі, просто не вийшла назовні. Зник один конкретний стримувач, і зникло стримування. Середовище зробило рівно одне: прибрало умову, за якої динаміка трималася в межах.
Ця рамка захищає одразу з двох боків, і другий бік згадують рідше.
Перший бік очевидний. Вона не дає скотитися в технологічний детермінізм, у якому людина є наслідком свого пристрою.
Другий бік стосується нас самих. Спокуса читати цифрове як розгортання архетипових сюжетів велика, і вона тим більша, чим менше в тексті джерел. Але якщо середовище лише змінює умови прояву, то юнгіанське поняття тут не пояснює явище саме собою. Воно вказує, що саме проявилося. Питання, чому воно проявилося тут і зараз, лишається за емпірикою.
Тобто аналітична психологія і кіберпсихологія в цій рамці не конкурують. Одна відповідає на питання «що», друга на питання «за яких умов». Розділити ці два питання складніше, ніж здається, і більшість непорозумінь на цьому перетині виростає саме з їхнього змішування.
Звідси правило, якого я тримаюся далі. Цифрове явище я розглядаю як простір, у якому розгортається психічний процес, а не як сам процес. Профіль не є Персоною (див. переклад проєкту «Юнгіанський світогляд»: «Персона»). Він є одним із просторів, де вона конструюється. Анонімність не є Тінню (див. переклад: «Боротьба з Тінню»). Вона є умовою, за якої тіньовий матеріал легше виходить назовні.
І одне питання лишається відкритим, його варто поставити тут, а не наприкінці. Якщо середовище змінює умови прояву достатньо сильно і достатньо довго, чи настає момент, коли змінюється сама динаміка? Відповіді на це немає. Є лише підстава не приймати мовчазне «ні» за доведене.
Профіль і Персона
Найпростіша аналогія на цьому перетині виглядає так: профіль у соцмережі це Персона. Вона приваблива, вона майже правильна, і саме тому з неї варто почати.
У «Психологічних типах» Персона визначена як функціональний комплекс, що виникає з міркувань пристосування або зручності і аж ніяк не тотожний індивідуальності (CW 6, пар. 800-801). Вона займається виключно стосунком з об'єктами, тобто з іншими людьми й вимогами середовища. Під нею Юнг розміщує те, що називає внутрішнім об'єктом: неясні ворушіння, настрої, уривки фантазії, які піднімаються з темних глибин і не зводяться до жодної свідомої причини.
Девід Джайлз (David Giles) порівняв це визначення з тим, як «персону» вживають у дослідженнях цифрової самопрезентації, і показав, що буквальне перенесення не працює. За маскою профілю відбувається забагато свідомої роботи. Художники й професіонали, яких опитували в цих дослідженнях, розповідають про обмірковані стратегії, а не про темні ворушіння.
Множинність теж не є новиною, але тут потрібна обережність. Юнг справді описує людину, яка на службі енергійна й безоглядна, а вдома лагідна, і називає це двома колективними особистостями (CW 6, пар. 798-801). Проте він на цьому не зупиняється. Далі йде оцінка: така людина не має власного характеру, вона не індивідуальна, а колективна, іграшка обставин і загальних очікувань (CW 6, пар. 799).
Це міняє питання про цифрову множинність. Якщо професійний акаунт, приватний і анонімний вимагають трьох різних настанов, то з юнгіанського погляду це не багатство репертуару. Це підстава спитати, що лишається сталим, коли середовище міняється тричі на день.
Звідси робоче формулювання. Профіль не є Персоною (див. переклад: «Персона»). Профіль є одним із просторів, де Персона конструюється, і простором незвично податливим.
Саме податливість і становить питання. Офлайн людина має обмежений вплив на те, якою її бачать. Профіль редагується піксель за пікселем, необмежену кількість разів, і кожна правка отримує вимірювану відповідь у вигляді реакцій.
Що стається з маскою, яку можна нескінченно допасовувати до реакції глядача, я не знаю. Це відкрите питання, і воно варте окремої роботи.
Розгальмування і Тінь
Друге явище, з яким аналогія напрошується сама, це поведінка людей у коментарях.
Джон Сулер описав його у 2004 році під назвою онлайн-розгальмування (online disinhibition effect) і назвав чинники, які його утримують: анонімність, невидимість, асинхронність спілкування, відсутність авторитетної фігури поруч та інші. Модель виявилася довговічною. Її перевіряють і уточнюють досі, і у 2024 році Ван зі співавторами звели дослідження розгальмування й підліткового кібербулінгу в систематичний огляд.
Уточнення накопичилися. Скотт зі співавторами показали, що справа не лише в самій анонімності, а в тому, як людина сприймає власну захищеність і контроль, причому соціальна тривожність тут працює як окремий чинник. Я вже згадував експеримент Лапідот-Лефлера і Барака, у якому найсильніше на ворожість впливала відсутність зорового контакту.
Питання, яке цікавить нас, лежить на крок далі. Якщо обмеження слабшають, то що саме виходить назовні.
Спокуслива відповідь звучить так: виходить Тінь, і Тінь це агресія. Обидві половини цієї відповіді хибні.
Почнімо з другої, бо вона псує більше. Сулер від початку описував два різновиди розгальмування. Токсичний, з якого зазвичай і цитують, охоплює ворожість, приниження, жорстокість. Але поруч стоїть доброякісне розгальмування (benign disinhibition), і воно про інше: люди онлайн раніше зізнаються в тому, про що мовчать роками, легше просять допомоги, виявляють щедрість до незнайомих і говорять про досвід, який в очі назвати не змогли б. Лапідот-Лефлер і Барак пізніше поставили питання, чи можна викликати таку поведінку самими лише ситуативними чинниками.
Це не два різні явища. Це одне явище з двома виходами. Слабшає той самий стримувач, і назовні виходить те, що він тримав, а тримав він не тільки жорстокість.
Тінь у юнгіанському значенні саме така (див. переклад: «Боротьба з Тінню»). Це не запас поганого всередині людини. Це те, що свідомість відмовляється визнавати своїм, а відмовляється вона і від жорстокості, і від ніжності, і від потреби, і від сили. Пацієнт, який уперше пише терапевтові о другій ночі те, чого не сказав за пів року в кабінеті, показує тіньовий матеріал так само, як анонімний коментатор під новиною.
Тепер перша половина хибної відповіді. Анонімність не є Тінню. Анонімність є умовою, за якої тіньовий матеріал легше виходить назовні, і умовою не єдиною, як показали ті самі дослідження.
Різниця має практичний наслідок. Якщо в кабінеті сидить людина, яка соромиться свого допису, працювати доведеться не з дописом і не з платформою.
Фрагментарний Інший
Третє явище стосується не того, як людину бачать, а того, як вона бачить інших.
У «Психологічних типах» проєкція визначена як винесення суб'єктивного змісту в об'єкт (CW 6, пар. 783). Суб'єкт позбувається болісного або несумісного змісту, розміщуючи його зовні, і так само чинить із цінностями, які з якоїсь причини не може визнати своїми, наприклад через самознецінення. Юнг наголошує, що проєкцію не роблять навмисно: пасивна форма є цілком автоматичною.
Одна деталь визначення важлива для нас понад інші. Проєкцією явище стає лише тоді, коли постає потреба розчинити тотожність з об'єктом, тобто коли ця тотожність починає заважати (CW 6, пар. 783). Доти вона просто є способом бачити світ. Проєкція, каже Юнг, це стан тотожності, який став помітним і зробився предметом критики.
Тепер подивімося, з чого складається Інший у цифровому середовищі.
Кілька фотографій. Кілька реплік. Ім'я, яке нічого не означає. Відповідь, що надійшла через дванадцять годин, і невідомо чому саме через дванадцять. Свідчень мало, а потреба зрозуміти співрозмовника нікуди не поділася.
Тут працює звичайна арифметика: що менше про Іншого відомо, то більше психіка добудовує сама. Крістіан Реслер (Christian Roesler) описав віртуальний простір як місце, де уявна взаємодія відбувається з реальними іншими, і назвав це інтерактивною уявою, зіставивши з активною уявою (див. переклад: «Комплекси й активна уява»). Зіставлення дискусійне, але воно точно вказує на місце, де все відбувається.
Кіберпсихологія підходить до цього з іншого боку і своєю мовою. Маеда і Кван-Хаас (Maeda, Quan-Haase) описують, як людина в розмові з мовною моделлю добудовує контекст навколо згенерованої відповіді, і показують, як мовні прийоми системи цю добудову заохочують.
Тепер поставмо визначення й ситуацію поруч.
Проєкція стає помітною тоді, коли тотожність починає заважати. Заважає вона зазвичай тому, що інша людина чинить опір: не збігається з образом, суперечить, розчаровує. Саме цей опір і робить тотожність предметом критики.
Співрозмовник, налаштований відповідати згідно з нашими очікуваннями, опору не чинить. Він погоджується, підлаштовується, повертає нам нашу ж інтонацію.
Звідси питання, на якому я зупинюся, бо відповіді на нього немає. Якщо проєкція стає видимою через опір Іншого, що відбувається з нею там, де опору немає за побудовою.
Це не питання про технології. Це питання про те, чи потрібен для повернення проєкції саме інший суб'єкт, чи вистачить будь-чого, що чинить спротив.
Чому саме юнгіанська психологія
Найгірший спосіб відповісти на це питання полягає в тому, щоб доводити, ніби Юнг щось передбачив. Він не передбачив. Він помер за чверть століття до персонального комп'ютера і не мав жодного уявлення про мережі, платформи чи мовні моделі.
Відповідь інша й простіша. Аналітична психологія вибудувала апарат для роботи з тим, що в цифровому середовищі відбувається безперервно.
Персона описує соціальну репрезентацію. Тінь описує матеріал, який свідомість не визнає своїм. Проєкція описує те, як психіка добудовує Іншого з недостатніх свідчень. Комплекс описує автономність афективних патернів (див. переклад: «Комплекс»). Архетип описує структурні патерни символізації. Колективне несвідоме описує надіндивідуальний шар (див. переклад: «Колективне несвідоме»). Індивідуація описує становлення суб'єкта (див. переклад: «Індивідуація»).
Жодне з цих понять не створювалося для цифрового. Усі вони створювалися для того, що в цифровому діється щодня.
Звідси дослідницьке питання, з якого й починається цей проєкт. Що стається з переліченими процесами в середовищі, якого за життя Юнга не існувало.
Сказавши це, треба сказати й друге, інакше вийде реклама.
Всередині аналітичної психології немає згоди щодо статусу центрального поняття. Суперечка йде просто зараз, і вона не косметична.
Джин Нокс запропонувала прочитання, у якому архетип зводиться радше до базових схем організації сприйняття, ніж до успадкованого змісту (див. переклад: «Від архетипів до рефлексивної функції»). Крістіан Реслер, спираючись на цю лінію, пішов далі й заперечив біологічну теорію архетипу. Ерік Гудвин у відповідь доводить, що ці заперечення тримаються на хибному протиставленні гена й середовища, і пропонує поняття фенотипової пластичності як місток.
Я стою на класичній лінії. Це позиція, а не доведений факт, і подаю я її саме так.
Причина проста. Обидві сторони цієї суперечки сперечаються не з Юнгом, а між собою про те, як читати введене ним поняття. Класичне прочитання дає тій роботі, яку робить цей проєкт, більше, ніж звужене: воно дозволяє питати про символ, а не лише про схему.
Ціна теж проста, і я її називаю. Архетип можна зрозуміти, але не виміряти. Повторюваність образів документується, успадкована структура за ними не доводиться.
Саме тому емпірика кіберпсихології тут не ілюстрація до теорії, а її обмежувач. Там, де дані суперечать юнгіанському прочитанню, поступається прочитання.
Це і є вся відповідь на питання, винесене в заголовок. Юнгіанська психологія потрібна тут не тому, що вона щось передбачила, і не тому, що вона пояснює цифрове краще за інших. Вона потрібна тому, що ставить питання, якого емпірична кіберпсихологія не ставить: що це означає для конкретної людини.
Відповідати на нього доводиться обережно. Але не ставити його теж не вихід.
Межі
Цей перетин має погану репутацію, і заслужено. Він притягує ефектні формули: інтернет як колективне несвідоме, мережа як психе, алгоритм як архетип. Звучить глибоко, але не витримує перевірки. Крістіан Реслер описав цю поломку зсередини: юнгіанці схильні надавати власним поняттям статус окремої реальності. Аніма не є реальністю. Це слово для опису певного руху психіки, і поза описом нічого такого немає. Звідси головне правило, за яким написаний цей текст і буде написане все далі: цифрове явище не прирівнюється до юнгіанського поняття. Профіль не є Персоною. Анонімність не є Тінню. Образ при цьому лишається, бо без образу юнгіанський текст перетворюється на переказ емпірики. Просто образ стоїть у заголовку, у питанні, у висновку, а не на місці аргументу.
І одна незручна річ, яку краще сказати одразу. Повторювані образи й мотиви описано добре: цим займаються порівняльна міфологія, антропологія, фольклористика, а в самій аналітичній психології є наративні дослідження архетипових сюжетних патернів. Не показано інше. Крок від повторюваності образу до вродженої психічної структури лишається інтерпретацією, а не результатом, і саме навколо нього триває суперечка, згадана вище. Тому все тут тримається на одному правилі: кожне твердження про світ або має прочитане джерело, або назване гіпотезою. Це не скромність, це єдина умова, за якої на цьому перетині взагалі можна працювати.
Епілог
Повернімося до людини з першого розділу.
Настав вечір. Вона тримає в руках пристрій, який за день показав їй кілька сотень чужих облич, жодного повністю. Показав її саму, у кутку відеодзвінка, і вона затрималася на цьому довше, ніж думала. Запропонував відповідь на питання, яке вона перед тим переформулювала, щоб виглядати ясніше. Запам'ятав, що вона дивилася минулого тижня, і додав щось поруч. Прийняв допис, переписаний чотири рази, і повернув сім хвилин очікування.
Екран робив усе це одночасно. Він був сценою, дзеркалом, архівом, співрозмовником і посередником, і ні на мить не був чимось одним.
Нічого з цього не є новим для психіки. Показувати себе, добудовувати іншого з недостатніх свідчень, лишати за межами свідомості те, що не хочеться визнавати своїм, шукати того, хто відповість. Ця робота старша за будь-яку техніку і триватиме після неї.
Нове тут інше. Щільність. Швидкість. І те, що майже все це відбувається без свідків.
Стародавня психіка стоїть перед новим дзеркалом. Дзеркало відповідає їй швидше, ніж будь-яке попереднє, і воно єдине з усіх дзеркал вміє підлаштовуватися під те, чого від нього чекають.
Тому фінальне питання цього тексту звучить не так, як зазвичай питають про технології. Не що екран робить із нами.
Коли екран водночас показує інших, показує нас самих, передбачає наш вибір і відповідає нам нашою ж інтонацією, що саме ми в ньому бачимо.
Відповіді я не маю. Але маю переконання, що питати про це юнгіанською мовою потрібно, і питати обережно.
З цього питання й починається робота.
- Jung, C. G. (1971). Psychological Types (CW 6). Princeton University Press. (Персона, пар. 797-802; проєкція, пар. 783-784.)
- Jung, C. G. (1959). Aion: Researches into the Phenomenology of the Self (CW 9ii). Princeton University Press. Потребує звірки за оригіналом: місце введення Тіні.
- Knox, J. (2004). From archetypes to reflective function. Journal of Analytical Psychology, 49(1), 1-19. Українською в перекладі проєкту «Юнгіанський світогляд»: переклад
- Roesler, C. (2008). The self in cyberspace: Identity formation in postmodern societies and Jung's Self as an objective psyche. Journal of Analytical Psychology, 53(3), 421-436.
- Goodwyn, E. D. (2023). Phenotypic plasticity and archetype: A response to common objections to the biological theory of archetype and instinct. Journal of Analytical Psychology.
- Goodwyn, E. D. (2024). The human body is the collective unconscious: Archetypal images as innate embodied metaphors. Journal of Analytical Psychology. Наведено за резюме.
- Giles, D. C. (2020). A typology of persona as suggested by Jungian theory and the evolving persona studies literature. Persona Studies, 6(1), 15-29.
- Suler, J. (2004). The online disinhibition effect. CyberPsychology & Behavior, 7(3), 321-326.
- Lapidot-Lefler, N., & Barak, A. (2012). Effects of anonymity, invisibility, and lack of eye-contact on toxic online disinhibition. Computers in Human Behavior, 28(2), 434-443.
- Lapidot-Lefler, N., & Barak, A. (2015). The benign online disinhibition effect: Could situational factors induce self-disclosure and prosocial behaviors? Cyberpsychology: Journal of Psychosocial Research on Cyberspace, 9(2), article 3. Наведено за анотацією.
- Scott, R. A., Stuart, J., & Barber, B. L. (2022). What predicts online disinhibition? Cyberpsychology, Behavior, and Social Networking. Наведено за анотацією.
- Turkle, S. (1995). Life on the Screen: Identity in the Age of the Internet. Simon & Schuster.
- Wang, L., Jiang, S., Zhou, Z., Fei, W., & Wang, W. (2024). Online disinhibition and adolescent cyberbullying: A systematic review. Children and Youth Services Review, 156, 107352.
- Garcia, D., Kappas, A., Kuster, D., & Schweitzer, F. (2016). The dynamics of emotions in online interaction. Royal Society Open Science.
- Maeda, T., & Quan-Haase, A. (2024). When human-AI interactions become parasocial: Agency and anthropomorphism in affective design. FAccT '24.